Михайло Бойчишин, Вячеслав Чорновіл , Георгій Гонгадзе... хто наступний?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У Рухові Михайло Бойчишин (праворуч) вважався правою рукою голови

- Вячеслава Чорновіла(фото з домашнього архиву)

 

Несподіване зникнення голови секретаріату Народного Руху Михайла Бойчишина в січні 1994 року стало першим гучним політичним злочином в незалежній Україні . До цих пір його доля невідома. Вважаю, що саме сьогодні ми повинні згадати ті трагічні події, які врешті стали знаковими для української демократії і України в цілому. Аналітики і донині сперечаються , як склалася б доля Народного Руху України , якби Михайло Бойчишин був живий. Вочевидь, неординарного, прагматичного і на рідкість принципового, чесного політика, який був своєрідним «стримуючим фактором» для занадто емоційного і довірливого В'ячеслава Чорновіла, давно немає в живих. «Я впевнена : якби Михайло був , розколу в Русі не відбулося б . Зібралися б разом , як не раз збиралися вдома у нас з Михайлом , висловили б в очі всі образи , посварилися , може , навіть набили один одному фізіономії ... Але розколу б не було . У підсумку прийшли б до згоди. І Україна не побачила б весь цей сором розколу ... «Чорнові варіанти», конфлікти «за кадром» в політиці є завжди. Але Михайло міг тягнути на собі тягар цих «чернеток» так, що загальна рівновага не порушувалось, якось сказала мені дружина і соратник Михайла Бойчишина Любомира, з якою мене зв'язували роки дружби і якої нажаль вже також немає з нами.

 

Як це було.

 

Михайло Бойчишин - голова секретаріату Народного Руху України, був на роботі 15 січня, а з 16 січня 1994 року й дотепер його доля невідома. Старий Новий рік 14 січня 1994 року Михайло Бойчишин зустрів у гарному настрої. Людина з напрочуд доброю вдачею, чим зазвичай користувалися підлеглі співробітники, на роботі уникав панібратства. Він намагався виглядати суворішим, ніж насправді був. Але надвечір тієї п’ятниці був особливим... Як завжди, збираючись додому, зробив традиційний обхід усіма коридорами триповерхового офісу й зазирнув до інформаційного відділу “Рух-прес”: У себе Михайло Бойчишин дістав з шафи пляшку, що було трохи несподівано для людини, яка, здається, ані краплі не вживавала, і сказав, що хотів би, аби ті, хто залишився на цю пізню пору, відзначили важливу в його житті подію. Як потім згадував Дмитро Понамарчук, директор «Рух-прес» у 1992-2001 роках. І подія війсно вартувала того. За кілька днів перед тим його, на той час депутата Львівської облради, висунули в народні депутати України. І ні деінде, а в 266-му окрузі. То був Шевченківський виборчий округ у Львові, звідки після перших демократичних виборів 1990 року у велику політику стартував Вячеслав Чорновіл. Михайло Бойчишин був найближчий сподвижник і права рука Вячеслава Чорновіла, керівник партійного виборчого штабу. Голова Руху довірив йому свій стовідсотково “прохідний” округ, бо сам як лідер загальнополітичної структури хоче (існував такий задум) обиратись у столиці й ставить за мету здійснити агітаційний тур усією країною. До того ж саме на голові секретаріату лежить відповідальність за матеріальне забезпечення всієї виборчої кампанії Руху. На ту пору в Народному Рухові збиралися на роботі й вихідними, бо знали що працють заради великої ідеї. У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні були лише біографічні дані. Того дня він був на роботі, але до “Рух-пресу” не зайшов , але всі були впевнені, все одно зайде, бо він ніколи не полишав секретаріат, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із секретаріату він вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, і це означало, що повернеться, потім згадували співробітники. Але за три з половиною години по тому трапилася дивна, на перший погляд, історія. До секретаріату ввійшли двоє невідомих , пославшись на те , що їм потрібно терміново передати пакет документів зі Львова для пана Бойчишина , разом з вахтером увійшли до приймальні НРУ. Оскільки Михайла Бойчишина на місці не виявилося , то візитерам дозволили подзвонити йому додому. Після дзвінка , на який нібито ніхто не відповів , один з нападників вихопив пістолет і двічі вдарив ним вахтера з вимогою негайно розшукати Бойчишина . Той відмовився. Другий охоронець в цей час знаходився в сусідній кімнаті , де розташовувалося партійне видавництво « Рух- прес » і , почувши шум , закрився в кімнаті. На місці в той нічний час опинився і керівник « Рух- прес » Дмитро Понамарчук , який викликав міліцію. Поки правоохоронці їхали , озброєні люди ( які чекали , мабуть , опору) , природно , втекли. Цей інцидент був більш ніж дивний. Нападники миттєво щезли. Міліція була недовго й так само хутко поїхала, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що здійснювали суто символічну охорону Руху, повернулися на робочі місця. Поки правоохоронці їхали , озброєні люди ( які чекали , мабуть , опору) , природно , втекли. А Михайло Бойчишин , як потім з'ясувалося , пішов з офісу за три години до нападу . Ні наступного дня, ні в понеділок та й вже ніколи Михайла Бойчишина ніхто не бачив. Ані на роботі, ані в сім’ї... Незабаром, коли стало ясно , що пан Бойчишин не просто так «пішов провітритися » (як це намагалися представити деякі високі міліцейські чини ) , « рухівці » оприлюднили заяву, в якій збройний напад на НРУ і зникнення тієї ж ночі глави його секретаріату назвали ланками одного ланцюга. Для Народного Руху настали чорні дні. Планована Бойчишиним передвиборна робота партії пішла шкереберть. Керівництво Руху, замість поїздок округами, перетворилося на оперативний штаб. Воно зверталося до СБУ, МВС, прокуратури й президента, вимагало вжити всіх можливих заходів для розшуку одного з провідних політичних діячів України, як потім мені розповідала дружина Михайла Бойчишина Любомира. Та ба! Найганебніше діяла міліція, яку під час допиту “свідків” здебільшого цікавило лиш одне - хто, кому і скільки? звідки гроші? чому фінансуєте Рух? Швидко стало ясно, міліція — не та контора, яка хоче знайти викрадену людину. СБУ так само заціпило. В особі тодішнього свого голови Євгена Марчука СБУ на всю країну запустила плітку рідкісного цинізму, яка в мою пам’ять вкарбувалася назавжди. В інтерв’ю газеті “Молодь України” від 4 березня 1994 року найавторитетніший, як багато хто гадав на той час, і один із найдосвідченіших в Україні генералів КҐБ заявив буквально таке: “Є деяка якщо не сенсаційна, то досить несподівана інформація (у справі Михайла Бойчишина). Я думаю, дехто не зацікавлений, щоб вона стала відомою”. І далі, нібито в Україні і світі ніхто цього не розчує, додав: “Ми, до речі, сподіваємося, що він живий”. Напередодні парламентських виборів то був удар нижче пояса. Виходило, що хтось із близьких знав, де Михайло Бойчишин, але мовчав. На початку пошуку серед домінуючих мусувалася кримінальна версія, пов’язана із зазіханням на кошти партії. Як колишній “зеківський генерал” з п’ятнадцятирічним таборовим стажем політв'язня, Вячеслав Чорновіл вирішив негласно перевірити бандитський слід. Заради пошуку друга й істини лідер Народного Руху мав особисті зустрічі з різними кримінальними “авторитетами”. Чорновіл наголошував, що звертається до них майже як до “своїх”, як зек до зеків: з’ясуйте, чи не якісь бездахові бандити скоїли викрадення? На відміну від міліції і спецслужб, “авторитетам” вистачило тижня, щоби на суворо конфіденційній “стрілці” клятвено запевнити “зеківського генерала” Вячеслава Чорновола в тому, що злочинний світ тут ні до чого. “Шукайте кінці серед своїх...” — була конкретна порада. Звичайно, що “авторитети” під займенником “своїх” мали на увазі “своїх” у легальній великій політиці. Тим часом міліцейські слідчі трусили Рух з однією метою – якнайбільше дізнатися про фінансові джерела діяльності партії. До парламентських виборів залишалося зовсім обмаль часу. Рух судомило. Через місяць після викрадення Михайла Бойчишина Рух висунув версію, яку “Рух-прес” розповсюдив для засобів масової інформації. За два дні до викрадення Михайло у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, що має документи, які свідчать про серйозні фінансові зловживання високими можновладцями. У справі, на яку посилався голова секретаріату Руху, лунали відомі “банкірські” імена — Вадима Гетьмана, Віктора Ющенка, Ігоря Мітюкова, а також колишнього першого віце-прем’єра Костянтина Масика і тодішнього президента Леоніда Кравчука. З діалогу випливало, що всі вони пов’язані із справами, які у міжнародній юридичній практиці кваліфікуються як грандіозні фінансові афери. Наприкінці Михайло Бойчишин закликав співрозмовника до конкретних дій: “Перед виборами їх треба вивести на чисту воду. Ви — звідти, а ми — звідси”. Була ще одна версія, яка мала також “зарубіжний” слід. Вона стосувалася проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора. Втілення цієї ідеї позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну і Білорусь. Обговорення цього питання планувалося продовжити в Києві 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був саме Михайло Бойчишин. Після його викрадення, як стверджували білоруські партнери Руху, більшість документів проекту безслідно зникла... Трохи пізніше по столиці гуляла версія , що нібито Михайло Бойчишин зник з великою сумою грошей , які йому надійшли з Канади. Чому з Канади ? Просто «раптом» спливла інформація про родича матері Любомири Бойчишин , що проживав в Канаді та очолював там організацію канадських українців , який нібито передав своєму , треба думати , « троюрідному зятю » велику суму грошей . Ось ці гроші , мовляв , і викрали , а заразом і Михайла Бойчишина . Нарешті, третя версія. Злочинна акція з викраденням мала паралізувати діяльність Руху напередодні перших після відновлення державності України парламентських виборів. Враховуючи те, що за парламентськими майже впритул ішли президентські перегони, розправа з керівником центрального виборчого штабу найбільшої у країні опозиційної партії мала б залякати потенційних кандидатів від Руху. У підсумку Вячеслав Чорновіл, щоби зберегти Народний Рух України, відмовився 1994 року балотуватися в президенти України. А до влади у Верховній Раді на чотири роки прийшла корумпована комуносоціалістична банда. Версії зникнення Михайла Бойчишина , які висувалися його партійними соратниками , стосувалися фінансових питань , які курирував глава секретаріату НРУ. Однак версією правоохоронних органів зводилися в основному до кримінальних розборок. Про те, як шукали Михайла Бойчишина ще наприкінці 1994 року повідав тодішній генпрокурор Владислав Дацюк. Мовляв, міліція обстежила всі вокзали, всі потяги, були перекриті всі дороги, шпиги пронишпорили майже три тисячі порожніх київських будівель, було опитано тридцять тисяч громадян. “Але, на жаль, не кожен злочин розкривається. І не тому, що ми його не хочемо розкрити, а тому, що, ви розумієте, як кажуть, не всі розкриваються злочини».

 

 

В'ячеслав Чорновіл неодноразово заявляв: « Викрадення Михайла Бойчишина було акцією політичного терору»

 

Пошуки зниклого Михайла Бойчишина і через двадцять років після події вражають своєю « оперативністю ». Тільки майже через дві доби після втручання тодішнього лідера Народного Руху В'ячеслава Чорновола , якого в момент зникнення не було в Києві , і який відразу ж звернувся безпосередньо до керівників МВС і СБУ , маховик пошуків закрутився . До цього у родичів Бойчишина навіть не захотіли взяти заяву про зникнення людини. «Дії правоохоронних органів , які після повної бездіяльності перейшли до активної імітації пошуків зниклого глави секретаріату Руху , чим далі , тим більше переконують мене , що викрадення Михайла Бойчишина було акцією політичного терору» , - неодноразово заявляв тоді В'ячеслав Чорновіл. Він вважав , що удар був спрямований саме проти Михайла Бойчишина з кількох причин. «По-перше , на ньому трималося фінансування партії , що мало велике значення перед виборами , - казав В'ячеслав Максимович . - Крім того , в Рух потрапили документи про зловживання у вищих ешелонах влади України . Ми вийшли на потужні таємні рахунки мафіозних структур в Америці. Перед викраденням Михайло Бойчишин розмовляв по телефону з довіреним адвокатом в Лос -Анджелесі , який також мав ці документи. Бойчишин тоді сказав : «Давайте друкувати. Покажемо перед самими виборами їх справжнє обличчя ». Схоже , що саме ці слова Михайла Бойчишина стали фатальними для нього, як потім писали ЗМІ , мабуть, ні в одній з українських партій не було такої кількості « стукачів » , як в НРУ ​​часів становлення незалежної України . «Якщо викрадення було організовано тими, чиє справжнє обличчя збирався показати Бойчишин, то наші браві його шукають там, де його точно немає. Що-що, а замітати сліди вітчизняні мафіозі навчилися навіть краще, ніж їхні наставники з «коза ностри», - так коментував хід розслідування В'ячеслав Чорновіл. Останніми роками Україна деградувала у досить специфічному напрямі. Михайла Бойчишина безслідно викрали якраз напередодні парламентських і президентських виборів 1994 року. У 2000-му від Георгія Гонгадзе залишилося саме тіло без голови. Тоді багато хто почав сподіватися на дострокові президентські вибори. За п’ять років після Михайла Бойчишина, Вячеслава Чорновіла було вбито ледь не публічно - і теж напередодні виборів президента. Цікаво , що розслідування і «справи Бойчишина » , і «справи Чорновіла » , і «справи Гонгадзе» в МВС України особисто курирував один і той же чоловік - генерал Петро Коляда Спочатку перший заступник начальника ГУВС Києва , а пізніше - начальник Головного слідчого управління МВС... Розслідуванням обставин зникнення (загибелі) М. Бойчишина займалися київський главк МВС і прокуратура м. Києва. Без результату. з таким же результатом били розслідувані не менше гучні вбивства Гонгадзе та Чорновіла. Знову - шум, широкомасштабні операції пошуків, але як потім якось гірко помітила Любомира у розмові зі мною «замініть прізвище «Бойчишин» на «Чорновіл» або на «Гонгадзе» - і ви отримаєте аналогічну схему розслідування. Один до одного». За спогадами буквально всіх очевидців тих подій, наслідок начебто спеціально робило все,щоб злочин розкрито не було. Хоча погодьтеся, щоб розслідувати ці резонансні злочини , а також ряд багатьох інших , до яких причетні так звані «перевертні» , «ескадрони смерті», «таємні снайпери майдану»... плюс вийти на замовників цих викрадень і вбивств , потрібно не так вже і багато - політична воля першої особи держави . І щоденний контроль над ходом слідства з боку Генерального прокурора, нажаль цього не було тоді, і не має цього і сьогодні. Сьогодні ж соратники і друзі Михайла Бойчишина самої правдоподібною називають версію , до якої можуть бути причетні російські спецслужби. У 1994 році в Києві мала відбутися друга Міжнародна конференція по Балто- Чорноморському нафтовому колектору. Главою оргкомітету конференції був обраний Михайло Бойчишин . У нього знаходилися всі документи по цій конференції , які , до слова , зникли разом з ним. Реалізація ідеї такого нафтового колектора внесла б істотні зміни в геополітичну ситуацію в Східній Європі. Справа в тому , що після будівлі колектора Росія позбулася б монопольного становища на сировинному ринку п'яти країн - Латвії , Литви , Білорусії , Естонії та України. Важливо й те, що гроші на такий глобальний проект теж знайшлися. Багато банкірів і бізнесмени з перерахованих вище країн погодилися заради настільки значущою для всіх молодих незалежних країн стратегічної мети - позбутися російського сировинного монополіста - взяти участь в організації Регіонального банку розвитку , який би і оплачував всі витрати. Але цій ідеї , мабуть , «допомогли " не збутися ...

 

Оксана Арц